*Performance* витрачає половину свого хронометражу, доводячи, що гангстер і рок-зірка не мають нічого спільного, а другу половину — руйнуючи цю відмінність
Performance Donald Cammell і Nicolas Roeg починається в лондонському кримінальному підпіллі боргів, принижень і насильства. James Fox грає Chas, злочинця, чия ідентичність тримається на агресії, бездоганному одязі й абсолютній упевненості у власній ролі. Коли конфлікт із його ж організацією змушує його переховуватися, він опиняється в будинку в Notting Hill, де живе Turner, самітницька рок-зірка у виконанні Mick Jagger, разом із Pherber і Lucy. Два світи здаються протилежними. Один жорсткий, чоловічий і безжально практичний. Інший сексуально плинний, насичений наркотиками, богемний і психологічно нестабільний. Поступово фільм показує, що обидва залежать від перформансу.
BFI датує повнометражну картину 1970 роком і спільно кредитує Cammell та Roeg, водночас зазначаючи, що Warner Bros. тримала фільм на полиці приблизно два роки після зйомок, бо керівники були шоковані отриманим матеріалом. Поточна реставрована версія Criterion триває 105 хвилин; запис BFI для твору дає 102, а BFI Player показує 106. Розбіжність у хронометражі дрібніша за кризу ідентичності всередині самого фільму. Майже ніщо інше тут також не залишається стабільним.
Donald Cammell приносить кримінальне підпілля й окультну богему; Nicolas Roeg приносить камеру, здатну зробити ненадійним сам час
Спільний режисерський кредит важливий, бо пізніша історія кіно часто тяжіє до Roeg. Його наступні фільми, зокрема Walkabout, Don't Look Now і The Man Who Fell to Earth, змушують Performance виглядати початком упізнаваного режисерського стилю. BFI справедливо підкреслює роль Cammell як співрежисера й сценариста. Початкова концепція, світ діалогів і зіткнення кримінального Лондона з контркультурою значною мірою виросли з його інтересів і зв'язків. Roeg, уже досвідчений оператор, надав матеріалу візуальної та монтажної логіки, здатної до фрагментації. Монтаж з'єднує тіла, предмети й дії за асоціацією, а не за звичайною безперервністю. Час може ставати еластичним. Ідентичність може ніби переходити з одного обличчя на інше. Режисери не просто розповідають історію психологічного розпаду. Вони змушують глядача втрачати частину звичних монтажних орієнтирів, які допомагають тримати людей окремими.
James Fox — причина, чому Mick Jagger може бути дивним, не несучи весь фільм лише на власній знаменитості
Кастинг Jagger природно притягує увагу. Фільм працює тому, що James Fox створює не менш сильний центр ще до появи Turner. Chas — не типовий гангстер, який чекає, поки рок-зірка зробить картину цікавою. Fox будує персонажа, чия фізична впевненість і соціальні правила настільки конкретні, що подальша дестабілізація має справжню вагу. BFI відзначав, наскільки несподіваною була ця роль у кар'єрі Fox. Він достатньо жорсткий, щоб кримінальний матеріал працював без іронії. Це важливо, бо пізніші ігри фільму з ідентичністю залежать від того, чи вірить глядач спочатку в різницю між Chas і Turner. Якби обидва від першого кадру виглядали варіаціями богемної крутості, їхнє злиття майже нічого не означало б. Фільм витрачає час на спорудження стіни, перш ніж зробити її пористою.
Turner у виконанні Mick Jagger захоплює саме тому, що він грає рок-зірку, чия творча енергія, можливо, вже вичерпалася
Turner не показаний на піку сценічної сили. Він живе в будинку, оточений образами, коханцями, наркотиками й слідами кар'єри, що, здається, застопорилася. Це розумне використання Jagger. Фільм не просить його відтворити Rolling Stones на екрані. Turner стає вигаданою можливістю того, що стається, коли харизма переживає відчуття напрямку. Аудиторія неминуче приносить у кімнату реальну знаменитість Jagger. Cammell і Roeg використовують цей багаж замість удавати, що його немає. Turner може говорити мало й усе одно нести ауру людини, звиклої бути об'єктом погляду. Знаменитість стає ще одним костюмом. Фільм питає, чи може Chas надягти частину цього костюма на себе.
Anita Pallenberg робить межу між історією Rolling Stones і вигадкою особливо нестабільною
Присутність Anita Pallenberg у ролі Pherber ускладнює зв'язок фільму з реальною рок-культурою. Вона була глибоко вплетена в соціальний світ Rolling Stones і мала стосунки з Brian Jones та Keith Richards. Тому її поява навпроти Jagger у картині про сексуальність, ідентичність і богемне життя приносить у вигадку реальні культурні асоціації, навіть якщо персонажі не задумувалися як документальні портрети. Це не слід використовувати як дозвіл розшифровувати кожну сцену у вигляді пліток. Фільм не є таємним фактологічним записом приватного життя Stones. Те, що дає Pallenberg, — достовірність. Будинок здається населеним людьми, які розуміють контркультуру як прожите середовище, а не як декорацію, вигадану костюмерним відділом студії. Різниця тонка й сильна. Вигадка позичає температуру реальності, не стаючи доказом про саму реальність.
Саундтрек Jack Nitzsche робить картину музичним фільмом, хоча традиційних виступів у ній відносно мало
Музична ідентичність фільму ширша за присутність Jagger. Jack Nitzsche створює оригінальну музику, а саундтрек включає Ry Cooder та інших музикантів поряд із "Memo from Turner", центральним пісенним номером Jagger. BFI також відзначає у фільмі виконання Cooder композиції "Dark Was the Night, Cold Was the Ground". Музика не працює як окрема концертна сцена, що перериває оповідь. Вона змінює психологічну температуру сцен. Блюз, рок і партитура рухаються в тому самому розламаному звуковому світі, що й діалоги та навколишній шум. Це одна з причин, чому Performance належить до канону музичного кіно, хоча в основі залишається кримінальною драмою. Рок-культура тут не лише тема. Вона є одним із монтажних матеріалів фільму.
"Memo from Turner" перетворює гангстерський офіс на простір рок-відео ще до того, як музичний кліп отримує стабільну комерційну мову
Епізод "Memo from Turner" — найчіткіший момент, де світи фільму зливаються через музику. Jagger виступає всередині образності, пов'язаної з кримінальним середовищем Chas. Обличчя гангстерів, офісна влада й присутність рок-зірки стають взаємозамінними. Сцена не ставить фільм на паузу, як це зробив би традиційний музичний номер. Вона посилює експеримент з ідентичністю. Виступ Jagger поводиться як музичне відео за десятиліття до MTV, але залишається невіддільним від питання сюжету про те, хто в кого вселяється. Епізод став однією з найстійкіших частин фільму саме тому, що працює і самостійно, і структурно. Пісню можна вирізати. Фільм надає цьому вирізанню небезпечного контексту.
Локація Notting Hill важлива, бо пізніша джентрифікація робить богемне середовище розкішнішим у ретроспективі, ніж воно було тоді
Історія локацій BFI показує, наскільки широко фільм використовував реальний Лондон замість анонімного студійного світу. Notting Hill 1968 року мав інше соціальне й економічне значення, ніж пізніший заможний район. Будинок Turner здається ізольованим від звичайної респектабельності, але водночас з'єднаним із містом, що швидко культурно змінюється. Географія важлива, бо фільм протиставляє різні Лондони. Chas рухається через кримінальні бізнес-мережі, судові простори й вулиці, пов'язані з однією формою міського контролю. Будинок Turner пропонує інший соціальний порядок. Пізніші ціни на нерухомість можуть ретроспективно зробити будівлю гламурною. У 1968 році локація несла більше нестабільності. Міста переписують класове значення кінолокацій, навіть коли самі кадри не змінюються.
Те, що Warner Bros. поклала фільм на полицю на два роки, стало частиною легенди, але затримка також показує реальну індустріальну проблему
BFI зазначає, що Warner Bros. відклала Performance на два роки після того, як профінансувала те, що очікувалося як більш традиційний зірковий проєкт, а отримала сексуально відвертий, жорстокий і фрагментований фільм, ринок для якого було важко визначити. Пізніші перекази іноді зводять затримку до недалеких керівників, які не розпізнали генія, але комерційна проблема була реальною: картина починається як гангстерський фільм, мутує в експеримент з ідентичністю й відмовляється використовувати Mick Jagger як центр прямолінійного фільму-носія Rolling Stones. Навіть трейлер ризикував пообіцяти більше криміналу або більше року, ніж сама стрічка фактично давала. Дискомфорт студії історично корисний, бо показує, наскільки швидко молодіжна культура обігнала звичайні жанрові категорії. Фільм можна було зняти раніше, ніж ринок зрозумів, у яку коробку його покласти.
Історія звуку та версій у США й Великій Британії означає, що сучасна реставрація повинна точно вказувати, який саме *Performance* показує
4K-видання Criterion окремо вказує оригінальний саундтрек британської версії та містить матеріал про дубляж діалогів, виконаний для американської версії. Це не дріб'язкова колекціонерська деталь. Голоси є частиною ідентичності персонажів у фільмі, одержимому ідентичністю. Зміна подачі діалогів може змінити соціальну текстуру, клас і відчуття автентичності.
Тому реставрація Warner Bros. 2024 року, яку пізніше використало 4K-видання Criterion 2025 року, є особливо цінною сучасною опорною точкою. La Cinémathèque française і Venice Biennale обидві документують цю 4K-реставрацію Warner. Фільм, який колись затримали, бо студія не знала, що з ним робити, тепер отримує збереження на найвищому комерційно-архівному рівні. Історія кіно має почуття іронії.
Стосунок фільму до гендеру й сексуальності залишається провокаційним та історично складним
Performance навмисно дестабілізує звичну маскулінність. Жорстка кримінальна ідентичність Chas входить у будинок, де одяг, бажання, тілесні межі та гендерна презентація стають менш фіксованими. Для масового студійного кіно 1968 року це було радикально. Водночас фільм належить періоду, чиї зображення жінок, бісексуальності та влади можуть відчуватися сильно сформованими чоловічою художньою зачарованістю. Anita Pallenberg і Michèle Breton несуть значну візуальну й психологічну вагу, але інтерес камери не є політично нейтральним. Цінність лежить у нестабільності, а не в тому, щоб подавати фільм як чисту прогресивну заяву. Контркультура могла кидати виклик одній нормі, водночас відтворюючи іншу. Суперечності картини є частиною її історичних свідчень.
Пізніший вплив найлегше побачити у фільмах, де ідентичність створюється монтажем, а не діалогом
Пізніше кіно Roeg явно розвиває техніки, вже видимі тут. Британські кримінальні фільми також успадковують зіткнення гангстерської маскулінності з психологічним розпадом. Музичне відео успадковує іншу гілку. Фешн-фотографія, фрагментований наратив і кастинг рок-зірок теж знаходять тут придатний матеріал. Цей вплив не варто зводити до переліку пізніших режисерів, які любили Performance. Глибша спадщина фільму — метод. Монтаж може зробити ідентичність нестабільною ще до того, як сценарій пояснить чому. Цей метод досі здається сучасним.
Фільм є ідеальним контрапунктом до *Privilege*, бо обидва уявляють знаменитість як владу, але не погоджуються, хто нею керує
У Privilege інституції виробляють і контролюють поп-зірку, бо знаменитість може керувати масовою аудиторією. У Performance влада зірки інтимна, приватна й нестабільна. Turner не керує нацією. Він змінює психологічні правила всередині будинку. Саме ця різниця робить два фільми корисними супутниками. Один — про знаменитість, що стає політичною інфраструктурою. Інший — про перформанс, що стає особистою інфекцією. Обидва розуміють рок-образ як щось сильніше за музичну рекламу. Саме тому вони досі здаються небезпечними, давно після того, як зачіски стали історичними.
Примітка щодо перегляду та колекціонування
Використовуй 4K-реставрацію Warner Bros. 2024 року, особливо 105-хвилинне видання Criterion 2025 року з оригінальною британською версією, як бажану сучасну презентацію. Зберігай 102-хвилинний запис BFI для твору і 106-хвилинний запис Player окремо, а не припускай, що один із них помилковий.